Глобус – це відпочинок у горах із величезною купою незнайомих тобі людей,  чиї багатогранні особистості ти пізнаєш у вкрай екстремальних умовах за короткий час. Похід – то є грандіозна можливість вдосталь насититись справжнім спілкуванням із людьми, де ти не зможеш вийти в offline, а будеш постійно включеним, розділиш усі свої почуття та переживання із ближнім гірським другом.

Саме в українських Карпатах із характером вередливого дівча, яке то рюмсає на тебе згори дощами, то злиться темними хмарами, то бавиться теплом сонячних променів, у твоє серце вистрілить істина – щастя в простих речах.

Бо Карпати – це дві великі крайнощі між якими, подібно синусоїді, проходить твоє мікро-життя — похід.

Ти або просто «попав» під дощ. Наскрізь промоклий, чвакаєш сповненими води кросами і слухаєш музику крапель, що розбиваються об твій дощовик. Йдеш собі і лише мрієш, аби ця мокра історія скоріше скінчилась. А в голові щокроку підсилюється «Йо! Оце так я вляпався! На що я себе на це підписав?»… впадаєш у відчай, знесилений, втомлений, але потім хтось поруч раптом почне співати якусь хітову пісню, слів якої ти просто не можеш не знати, і ти собі її підхопиш і як розкотишся сміхом, засмієшся душею… відчуєш себе відчайдухом!

Або ти зірвав сонячний джекпот і опинився в гірській Сахар. Сонце в режимі максимум, а наступна тінь – це оазис маленького короткого щастя. Ти собі йдеш і відчуваєш все своє гаряче тіло. Все. Своє. Гаряче. Тіло. Уявляєш як би божественно було зараз потрапити під водоспад і пробудитись наново, або пірнути в ось ту річку, що неподалік бази, яка по приїзду здавалась такою крижаною… і ти зарікся, що ані ногою туди не ступиш, а лише поруч посидиш подивишся на цих хлопців-відчайдухів.

Ти вже не хочеш в Глобус? Страшно, хіба ні? Ні! Не страшно. Страшно – жити в Києві, починати всі дні свого життя з клавіші «Пуск», скаржитись, що набридли полуниці і фуа-гра, пити каву 3 рази в день у різних кафешках і так ніколи і не дізнатись, яким сакральним стає її смак на висоті тисячі кілометрів у холодному наметі.

Похід – це час і місце, де ти нарешті перестанеш клацати і переключатись, тикатись і зависати, а дійсно таки пірнеш у глибину себе і можливо знайдеш відповідь на питання, яке так довго хвилювало.

Згадуючи свою першу поїздку в Глобус, я пам’ятаю, що вже за перший неповний день по поверненню у Київ я встигла зрозуміти чого мені бракуватиме наступні 9 місяців:

  • відірваності від благ цивілізації;
  • співжиття із 17-ма спершу незнайомими, а невдовзі вже такими рідними студентками;
  • спонтанно організованого нічного креативного двіж, вилазок з інструкторами на полювання за карасями… ;
  • милозвучного співу під гітару у душевній компанії пізно вночі за іскристим вогнищем;
  • шалених авантюр які розпочинались словами «А давайте зараз знаєте, що зробимо..!» ;
  • банки згущенки, яку передають по колу і ти проклинаєш себе за те, що сів з краю і солодка патока може так і не дістатись до твого останнього шматочку засмаженого хрусткого хлібу;
  • можливості заговорити з будь-ким з будь-якого приводу щойно таке бажання промайне у твоїй голові.

 

У поході ти відчуєш наскільки простими є ті речі, що роблять нас щасливими.

Ти нарешті відчуєш себе живим, справжнім.

 

P.S.  У моєму випадку поїздка в «Глобус» — це коли раптом зненацька опиняєшся єдиним гуманітарієм серед КПІ-шників, і у тебе відбудеться ментальний розрив сприйняття дійсності.

 

Автор: Навроцька Юлія